И.В. КОНДРАТЬЕВ, к.и.н.
Сіверянський літопис. №5-2009 г. РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ. АНОТАЦІЇ
«СМЕЯЛОСЬ ВРЕМЯ НАД ЛЮДЬМИ, УПОРНО ЛЮДИ ХРАМ ВЗВОДИЛИ».
СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ ПО ИСТОРИИ УКРАИНСКО-РУССКОГО РОДА ХVI – ХХ ВВ.
М. “ДРЕВЛЕХРАНИЛИЩЕ”, 2008. – 364 с.
У 2008 р. у Москві побачила світ книга під назвою «Смеялось время над людьми, Упорно люди храм взводили». Дослідження являє собою цікаву спробу відтворити
історію україно-російського роду дрібного шляхетства Чернігово-Сіверщини – Хорошкевичів.
Книга побудована на значній джерельній базі – гетьманських універсалах, рапортах, судових справах, газетних публікаціях та інших матеріалах, зібраних дослідницею
у архівах Москви, Санкт-Петербурга, Києва та Чернігова.
Значною мірою використані матеріали власного сімейного архіву – передусім, це фотографії та листування
ХХ ст.
Саме із вивчення сімейного архіву і почалося захоплення родинною історією не історика за освітою, але історика за покликанням, професійного лінгвіста та перекладача В.К.Ш.
На зламі ХVIII-XIX ст. родина Хорошкевичів доводила свої права на російське дворянство перед Чернігівською комісією по розгляду справ претендентів. Серед документів,
представлених колезьким радником
Іваном Васильовичем Хорошкевичем, був привілей польського короля Сигізмунда ІІІ, наданий його предку
Григорію Богдановичу Мільковичу
(Мількевичу) у 1619 р., привілей 1663 р. польського короля Яна Казимира предку матері
Івана Хорошкевича Євстафію Полонецькому й універсали 1679, 1691 та 1709 рр.
гетьманів І.Мазепи та І.Скоропадського, надані
Василю Євстафійовичу Полонецькому.
Однак усі ці документи були пожалувані його предкам по жіночій лінії, тому
І.В. Хорошкевич та його нащадки були внесені до І частини (жалуване дворянство та дворянство до 100 років) Дворянської родовідної книги, а не до VI, як давній рід.
У праці Г. Милорадовича “Родословная книга Черниговского дворянства” знаходимо Хорошкевичів у ІІІ частині книги (дворянство бюрократичне), а засновником роду
зазначений
Федір Іванович Хорошкевич (1793–1838 рр.).
Подібна ситуація була достатньо типовою для нащадків давнього українського шляхетства, чимало з них втратили автентичні документи, поріднилися із козацькими
та селянськими родинами чи навіть втратили пам'ять про своє коріння. До того ж встановлювати свої дворянські права інколи доводилося десятки років.
Історичну пам'ять своєї родини спробувала відновити Валерія Ш.
У першій частині дослідження міститься родовід
Хорошкевичів та родоводи й історичні
довідки про споріднені роди з Чернігівщини –
Мільковичів, Полоницьких, Забіл.
Хоча ці родини і мають спорідненість з родиною Хорошкевичів по жіночій лінії, тим не менш вони не були обійдені увагою дослідниці.
Рід Мількевичів авторка слушно виводить від бояр Любецького староства
Мількевичів (Мілковичів). Хоча у роботі згадано чимало
Мілків та Мілкевичів –
мешканців Троцької, Гродненської та Упітської волостей у ХV-XVI ст.4, наявний матеріал свідчить скоріше про історію поширення відповідного імені та прізвища
(чи прізвиська) у Великому князівстві Литовському й представляє собою скоріше ономастичну цікавість.
Зазначимо, що вже згаданий
Григорій Мількевич (1619 р.) був сином
Богдана Мілковича – любецького боярина “государского”, у 1572 р. він виступив свідком
угоди між любецьким міщанином Григорієм Уласовичем і любецьким священиком Іваном Рев‘ячичем
5. У цей період у Любецькому старостві мешкало чимало інших
представників цього роду, зокрема, серед свідків угоди 1598 р. продажу-купівлі майна любецьким зем‘янином Станіславом Городецьким був зем‘янин
Петро Малкович6.
У 1610 р.
Ганна Мілкович – “
молжонка его менного пана Лукаша Болотовича”, разом
із чоловіком продала любецькому священику Григорію Борисовичу “пашню” під
Любечем
7.
У матеріалах королівської люстрації Любецького староства 1615-1616 рр.посесорами кувечицької землі, островів
Будлянського, Смоліголови, Сірховщини
та “борка” (урочища) над р.Пакулькою зазначені шляхтичі
Мілковичі. Ревізорам
був пред’явлений привілей Сигізмунда ІІ Августа. Тоді ж посесорами моравинської
(моравельської?) землі були згадані якісь
Меловичови (вочевидь, таки
Мілковичови). Останні виставляли на службу 1 вершника.
Мілковичі володіли також половиною кувечицької землі разом з іншими співвласниками.
В матеріалах люстрації
1622 р.
Мілковичі згадані
як посесори кувечицької землі, Будлянського острова,
Смоліголови, Сірхового та “борка“ (урочище), над р. Пакулькою.
З цих маєтностей
вони виставляли на службу трьох вершників
8. У 1625 р.
Ганна Семенівна Мілкевичева придбала у Андрія Богдановича Худолія третину його садиби
з “огородом”
9.
До 1634 р.
Лаврін Мілкович продав частину кувечицького ґрунту Ждановичам. Десь до 1636 р.
Ричко Мілкевич продав четверту частину кувечицького
ґрунту Вертецьким
10.
Миколу Мілковича знаходимо серед скаржників на чернігівського воєводу та любецького старосту М.Калиновського у 1641 р., коли він разом з любецьким війтом
Ярошом Пантелійовичем їздив до Варшавського трибуналу “шукати правди”
11.
Відомий витяг з книг Чернігівської ратуші 1661 р., наданий Олександру Ковтуновичу,
полковому чернігівському обозному, який придбав у зем'янки "любецького тракту"
Ганни Мілкович-Зененко с. Москалі "
з подданими, лісами, борами, полями пашеними,
сіножатями, бобровими гонами, які сам пан Мілкович, небіжчик, того с поконвечно заживав". Власність переходила Ковтуневичу, який втрачав це право при поверненні
"сина его" (
Мілковича) Олександра. "
А до того, никто не должен был ему Александру Ковтуневичу, як полному и самовласному владельцу чинить помешательства"
12.
У 1707 р.
Кирило Мілкович займав уряд любецького городового отамана, тоді ж він
продав Я.Лизогубу зосталий від "
дедка моего небожчика Процка" ґрунт у с.Велички. Під купчим записом підписались
Кирило Мілкович
"
з маткою своею" та його зять
Іван
13. Відомо, що любецьким міщанином у другій половині ХVІІІ ст. був
Трохим Мілкович14. Нащадки
Мілковичів стали козаками.
У 1792 р. у
с.Кувечичі мешкала родина
Мілковичів, що складалася з 9 чоловік. Вони, як й інші нащадки любецької шляхти,
намагалися довести своє дворянство
15.
Зазначимо, що, вочевидь, родина любецьких
Мілковичів походить від
Мілка Бивалкевича.
У 1571 р. Сигізмунд ІІ Август надав
Мілку Бивалкевичу разом з іншими зем‘янами Любецького староства привілей, згодом підтверджений
привілеєм Стефана Баторія 1581 р.
16
Рід
Бивалкевичів отримав
Кувечицьку землю (с.Кувечичі),
острів Більдянський (Будлянський), Смоліголову та Сірхове17.
В матеріалах люстрації Любецького староства 1636 р. володарями більдянської орної землі на річках Смоліголова та Сірхова та с. Борок над р.Пакулькою були шляхетні Богдан (!),
Гаврило та Петро Мілковичі18 – сини
Мілка Бивалкевича.
Шляхтичі пред‘явили ревізорам привілей Сигізмунда ІІІ, наданий у Кракові в 1595 р., за яким вони затвердили
“
права дедізні
на поімяновані грунта”, та привілей Сигізмунда ІІ Августа, наданий 13 березня 1571
р., за яким
Мілко Бивалкевич затвердив за собою права на вищезгадані володіння
19.
Таким чином, не можемо погодитись із спробою дослідниці локалізувати
село Серхово із містечком Серховом на території
Троцького воєводства Великого князівства Литовського.
Локалізація однозначно прив‘язує
Серхов (чи Серхово) до Любецького староства.
Село Сірхове (Шерхово) зникло ще у ХІХ ст.
20
Розташовувалось воно
неподалік села Брехуни (сучасної Березівки).
Село було родовою маєтністю дрібних любецьких бояр Сірховських (Шерховецьких, Сірковських, Серховецькіх). Назва маєтності,
вочевидь, походить від назви на сьогодні зниклої річки – Сірхова, неподалік якої була р. Смоліголова.
На річці Смоліголова виникло с. Смолигівка (суч. Смолиголівка).
Крім Шерховецьких, землями на Сірховщині володіло ще кілька родин любецьких бояр, зокрема,
Татарини-Міхнови, Бивалкевичі, Тарасевичі та Карповичі.
За матеріалами
королівських люстрацій 1615-1616 та 1622 рр., посесори
Будлянського та Сірховського островів бояри Мілковичі виставляли на службу трьох вершників.
Не менш цікавим є історичний екскурс про родину
Полоницьких (Полонецьких).
Першим безсумнівним представником цього роду дослідниця називає козака-шляхтича
Євстафія Полоницького-Шимка, дружина якого –
Маргарита, була
сестрою чернігівського архієпископа (1693–1696 рр.)
Феодосія Углицького (у 1889 р.
Феодосій був долучений до лику православних святих).
Син
Євстафія Василь
був значним товарищем Чернігівського полку (1679 р.), любецьким сотником (1698, 1701-1702, 1708, 1726-1727 рр.), знатним бунчуковим товаришем. У 1709 р. знатний військовий
товариш любецької сотні
Василь Полонецький отримав універсал гетьмана Івана Скоропадського
на села Шумани та Кезі:
“з ласки войсковой здавна себе наданные, там же прикупленные
кгрунта свое и синожатя, власною его працою
розробленною, и уневерсалом бывшаго гетмана, антецессора нашего, отверженную,
именуемую Тулуповщина; два плаци купленные, називаючиеся Бураковские, под
городом Любечем на Подоле лежачие, на которих люде оседлость свою имеють; и
двор в самом городе Любече стоячий…”.
Донька
Василя Полонецького Уляна стала дружиною
Андрія Григоровича Мілкевича – значкового товариша Чернігівського
полку, а згодом священика
с. Домишлин та священика в Чернігові. Одна з доньок подружжя –
Ганна, стала дружиною
Василя Хорошкевича, священика
с. Орловка
(померла після 1785 р.)
21.
Найдокладніше дослідниця описує рід
Хорошкевичів – чернігівську та петербурзьку гілки. Окремі сюжети розкривають долю
Хорошкевичів, що опинилися в
Білорусі та Москві. Як зазначає авторка, історія родини стала яскравим прикладом процесу русифікації нащадків дрібної української шляхти. Пошук нової соціальної
верстви привів представників роду до військової служби в імперській армії (зокрема, представники роду брали участь у Бородінській битві), до чиновницьких посад в
імперській адміністрації.
Родоначальником петербурзької гілки став
Яків Іванович Хорошкевич (близько 1740 – помер після 1810 р.). Випускник Кенігзберзького університету (навчався у
1762–1766 рр.), повернувшись на батьківщину до Глухова, подав прохання про видачу йому паспорта для поїздки до Москви та Санкт-Петербурга. В Росії займав посади
надворного радника, секретаря генерал-лейтенанта П. Турчанінова, статс-секретаря у відомстві Кабінету Катерини ІІ “у принятия подаваемых Е.И. Величеству прошений”,
працював у комісії по розробці Нового уложення. Його син Семен став військовим, брав участь у війні 1812 р.
22
Чернігівська гілка роду пішла від сина священика
с.Орловка Ніжинського повіту
Василя Хорошкевича Івана (1754 – після 1810 р.).
У 1776 р.
Іван Хорошкевич
“поступил на службу”. Його підписом – підписом полкового писаря, був скріплений текст “
Опису Київського намісництва по розподілу його на одинадцять повітів”
(1781 р.). Перейшовши на цивільну службу, працював у чернігівському губернському магістраті, займав інші чиновницькі посади. Його нащадки віддали себе служінню
імперії на військових та чиновницьких посадах
23.
Цікавість викликає історична розвідка про рід
Забіл. Дослідниця веде цей родовід не від
Михайла Забіли (саме він зазначений родоначальником у дослідженні
В.Модзалевського
24), а наводить відомості про його діда та батька.
Дідом Михайла був Забела Хрчон – згаданий в актах 1480–1490 рр., дружиною його була
Гафія.
Батько
Семен Хржчонович – “
умоцований”, а пізніше гродський суддя у Вільно (1609 р.).
Нащадки
Петра Михайловича Забіли – королівського адміністратора
Борзни (1648 р.), а згодом наказного борзнянського полковника (1649 р.) та борзнянського сотника (1654–1662 рр.) стали козаками. Онука
Петра Забіли Ганна Григорівна
(1800 – до 1833 р.) стала першою дружиною
Федора Івановича Хорошкевича. Цікаво, що після смерті першої дружини
Федір Хорошкевич одружився з її сестрою –
Євдокією
(1811 – після 1846 р.).
Як посаг Хорошкевич отримав
с. Кукшин Ніжинського повіту
25.
Друга частина дослідження присвячена історії роду
Хорошкевичів у ХІХ – ХХ ст. На зламі століть представники цієї родини стали творчою інтелігенцією. Дві
постаті – архітектора
М.П.Хорошкевича (1868–1927 рр.) та його сина художника
Л.М. Хорошкевича (1902–1956 рр.), хоча й не належали до “вищого прошарку” представників
художньої культури, але були рядовими висококваліфікованими професіоналами у своїй справі. У книзі наведений їх творчий спадок – архітектурні проекти,
живописні та графічні роботи.
Дослідниця наводить цитату російського публіциста Є.Богата:
“Можливо, що найцікавіше життя – це життя незнаменитих людей”.
Беззаперечну цікавість викликає особистість
Миколая Порфирійовича Хорошкевича. Як зазначає авторка:
“Гражданская война, принесшая москвичам массу лишений,
сопровождалась и временным возрождением национальных чувств. Представитель давно обрусевшего украинского рода вспомнил о своем происхождении и сделал
попытку вернуться на землю предков, в связи с чем, вероятно, принял украинское подданство и несомненно перевел в него младшую дочь, зарегестрированную в ка-
честве украинского гражданина Генеральным консульством Украинской державы в Москве (под №6978/7143)”.
Хоча переїзд через мінливу політичну ситуацію 1918
р. так і не відбувся, цей факт, на думку дослідниці, був чи не типовим для вихідців з Україні у перші роки радянської влади і породжує певні паралелі,
ба навіть сподівання частини російської інтелігенції, пов’язані з історією нашої недавньої сучасності:
“
…рождает некоторые аллюзии с ситуацией наших дней (после “бархатной” революции в Украине)”
26.
У дослідженні опубліковано чимало документів з історії родини, особливу цікавість викликає приватне листування.
Наприклад, листування
Єлизавети Миколаївни Хорошкевич, що мешкала в Баку, з сестрою
Надією, мешканкою Москви, добре
характеризує стан справ у передвоєнному радянському Закавказзі.
1.VI.1937 р.
…Масса времени уходит на покупку продуктов, у нас (в Баку. – І.К.), ничего нет.
Если что привезут, то сейчас же выстраивается огромная очередь.
16.IX.1939 р.
…Как у Вас с продуктами (у Москві. – І.К.)? У нас стало еще хуже…Сахара уже
больше месяца нет… Пшена и рису совсем не видим. За последние дни, говорят, ра-
зобрали все крупы, всю муку, мыло, одним словом почти все продукты, сливочного
масла тоже нет.
10.ХІ. 1940 р.
…Виноград дети кушали очень мало, арбузы тоже. Яблоки и груши вообще не ели
в этом году. Одним словом я (Єлизавета. – І.К.) испытываю все прелести на юге. В
нашем закрытом магазине нас в этом квартале очень аккуратно снабжают сахаром.
Ты, я помню, спрашивала, дают ли подукты на членов семьи. Нет, дают только тому,
на чье имя карточка…”
27.
Єлизавета Хорошкевич опинилась у Баку завдяки шлюбу з
Кудратом Алі Шахбазовим (1900–1968 рр.) – вихідцем з іранського Азербайджану, що ще до революції
переїхав на заробіток до Баку, з 1922 р. – член ВКП(б), навчався в Комуністичному
університеті трудящих Сходу (де тоді працювали сестри), згодом став викладачем.
З 1933 р. – викладач вищих партійних курсів для тюркомовних студентів в Азербайджані
28. Саме його донька Валерія стала дослідницею родової історії.
У родинному архіві також збереглося листування
Леоніда Миколайовича Хорошкевича із селянами
с.Мануйлівка Козельського району, що на Полтавщині.
Листи
дають нам уявлення про життя повоєнного українського села. У Мануйлівці художник
Леонід Миколайович опинився у час боротьби з космополітизмом. Втративши роботу,
він став співпрацювати із музеями, у т.ч. з Бахрушинським музеєм О.М. Горького.
Художник отримав замовлення намалювати картину “Горький читає оповіді Чехова
жителям Мануйлівки”. Так доля привела нащадка українських шляхтичів та козаків в Україну.
З листа 1951 р. до родини (мовою оригіналу):
“…Згадувайте Украіну,
что живе як дитина могутна, велика, та не дуже розумна. І блакитне небо, і та степ,
вільний простор його, и нема краю краще и нема краю журниіще! Народ увесь чес-
ній, ніжній та вразливый. Дивуюсь на степ та на хмарки, на далеку гору, що по над
Пслом, на село унизу”29.
Зав’язались приязні взаємини із місцевими селянами. Після від‘їзду художника
почалося листування. В своїх листах полтавські колгоспники описували своє життя, роботу, побут, не обходилось і без прохань до столичного гостя, що став для них доб-
рим знайомим. Дозволимо собі навести окремі уривки з цього листування:
22.ХІІ.1949 р. Лист від секретаря парторганізації колгоспу В.Біленка (тут і далі
збережені стиль та орфографія оригіналу).
“Получил я Ваше письмо как раз в день 70летия з дня рождения И.В. Сталина.
Очень благодарю за письмо… 21 декабря встретили очень хорошо, накануне был
представитель с обкома и сделал хорош(ий) доклад о «жизни»деятельности И.В.
21 декабря днем был ученический утреник…была сделана беседа о детских годах
Сталина, декламация стихотворений, песни и пляски, а основное была поставлена
пьеса «Сын полка», в которой учавствовал и я, грал ефрейтора Виденко, очень хорошо
получилось, и люди очень довольные остались. Вечером также была художественная
часть… Я сделал доклад «Где Сталин – там победа», дальше было художественное
чтение и пьеса «Сватанье». Вечер прошел в урочистом настроении…”.
6.VIII.1951 р. Лист від школярки Олександри Семик.
“
…Урожай у нас очень хороший. А особенно пшеница замечательная, рож тоже,
урожай на все очень хороший. Но хлеба еще мы не получили, обещают по 200 гр.
(на трудодень. – І.К.). Но наши люди и руки опустили, что хлеба море, а получим
только по 200 гр.”
3.ХІІ.1951 р. Лист від О.Т. Семик.
“…У нас нового особого січас немае… Рижинки Дмитра Федоровича нашого
бухгалтера жінку посадили в тюрму (на 2 года) за те, що робила самогон. Це зробив
Хоменко міліціонер той, що Ви його теж знаете… Школа у нас вже вкрита, тепер как
укрыли, так лучше… Но колі будут там заніматися, не знаємо, а наверное на той год,
це точно…
Пишить Ви, як Ви жевете? Я Вам пишу по Українському, що б Ви читали по
Українському. На цьому кончаю писати, привіт Вашей сімї и желаю здоровя Вам и
Вашой семе. Ждемо ответа с нетерпением…”
8.V.1954 р. Лист від О.Т. Семик.
“Привет з Украини… Сообщаем вам, что ми посилку получили, за что очень и очень
благодарны Вам и Вашое беспокойство к нам. Ми когда получили, так сразу же сели
пить чай, в нас тут плохо нащот сахара. Ми жили без молока только чаем-кофеем… Я
сичас имею много время, читаю много книг… Люди работают в колхозе крепко, некто
не мрет и не женяться. Леонид Николаевич. Я вас попрошу, если это будет возможно,
узнайте нащот костюма для меня, можно ли купить и не очень дорогой, от 300 до 400
не више, или набрать на костюм, что б не дороже как по 70 руб. метр… если это можно
будет, тогда я вишлю деньги. Я Вам и не писала, но нет возможности достать тут ни
в городе, даже в Харькове не можем достать костюм…”.
1954 р. Лист від селянки Н.В. Артюшенко.
“Ваше письмо й посилку одержала давненько, за що щиро дякую… пока не зготовила Вам посилочку, пробачте, що таку бідну. Бо кабана вигодувати доброго нічем
було… ми живем по-старому; працюю на фермі заробила за рік 532 трудодні, на як
получила тильки по 0,900 гр хліба та по 85 коп., ну дали мені теля як дотаткову оплату,
ну істи є що хоч поганеньке салце, м’ясце та доіться й корова так, що як би ще хоч,
так і жити й надалі то нічого”.
24.VII.1954 р. Лист від Г.Шаповала.
“…Люди очень волнуются, работа в поле ишла ныплохо, но все впустую. Например,
сахарну свеклу сеяли два раза, и все же нет совершенно по всему округу, эта стигия
заняла несколько областей… Цены на продукты повысились, особенно на зерно, на
рынку пуд пшеницы 50-60 р., ржи 40-45 р., кукуруза, ячмень также, сало свиное 25–
30 р, масло корови 30 р., подсулничное 15-18 р, яычки от 6 р и больше…”.
26.ХІ.1954 р. Лист від селянина В.Г. Біленка.
“…Немного о себе. Живу там же и работаю там же. Сейчас у нас наступило трудное
время. Основная задача – перезимовать животных, а кормов нету, люди отказываются
работать возле скота. Вот мы тем и занимаемся, что упрашиваем людей. Да и с хлебом плоховато. На трудодень получили мало, и то больше кукурузу да просо. Но как
нибудь переживем этот несчастливый год, а в будущем году должно быть дела поправятся. Озимь хорошая, такой еще не было в послевоенные годы. Посеяно много,
так что будет и государству и нам…”
30.
Знайомство з опублікованими листами наводить на думку, що цей різновид
наративних джерел недостатньо опрацьований сучасними істориками, потребує
збереження та залучення до наукових праць.
Науково-популярне дослідження В.К. Ш. не претендує на узагальнюючу науковість, звісно, що у прискіпливого читача можуть виникнути питання щодо
уточнення окремих дат, фактів чи наукової термінології, однак наявні недоліки цілком
компенсуються вмінням систематизувати та аналізувати джерела, опрацьовувати
широке коло наукової літератури, нарешті, небайдужістю до історії своєї сім’ї та
любов’ю до свого роду.
Коріння роду – це коріння народу. На жаль, але ми у більшості своїй не знаємо
свого коріння, не знаємо історії свого краю, свого села чи міста. У ХХ ст. відбулись
докорінні соціально-політичні зміни, пам’ять про своїх предків, давні шляхетські
та козацькі традиції відійшли у минуле, бо втратили свою споконвічну основу – земельну власність. На сьогодні вже не кожний знає ім‘я свого прадіда, майже ніхто
– пращура.
Цікаво, що під час проведення Генерального (або Румянцевського) опису
Лівобережної України 1765–1769 рр. московські ревізори відзначали, що пам’ять
про своїх предків (а від того, між іншим, часто-густо залежало право на володіння
землею) не сягала далі трьох поколінь. А на зламі ХVIII-XIX ст. чимало претендентів
на російське дворянство (іноді й давніх шляхетських чи козацьких родів) зазначали
у документах: “происхождение предков моих покрыто неизвестнотью”.
Згадаємо наведений лист
Л.М. Хорошкевича: “…
Згадувайте Украіну, что живе як дитина могутна,
велика, та не дуже розумна...”. Набагато далі просунувся постійно обновлюваний сайт дослідниці (http://
horochkiewich.narod.ru/index.html), що став помітним ресурсом російського генеалогічного інтернет-простору. На “сімейному” сайті Хорошкевичів-Веліколєпових-Шах-
базових відображені подальші наукові пошуки історика. Як зазначає В.Ш.,
життєвий шлях представників роду – людей різного походження та національностей,
різного світобачення, релігій та політичних переконань – це шлях родини, родини, що
попри все зберігає дружні взаємини та взаємоповагу один до одного. Це прекрасний
приклад толерантності та взаємоповаги, якостей, яких, на думку дослідниці, почасти
не вистачає Росії (додамо від себе – й Україні) початку ХХІ ст.
1. «Смеялось время над людьми, Упорно люди храм взводили»: Сборник ма-
териалов по истории украинско-русского рода ХVI – ХХ вв. / Составитель В.К.
Шахбазова. – М. : “Древлехранилище”, 2008. – С. 11-12.
2. Милорадович Г.А. Родословная книга Черниговского дворянства. Т.2. – Ч. 3-6.
Приложения. – СПБ. : С.-Петербургская губернская типография, 1902. – С. 371-372.
3. Кондратьєв І.В. Нащадки любецької шляхти – претенденти на російське дво-
рянство (кінець ХVIIІ-ХІХ ст.) // Вісник Чернігівського державного педагогічного
університету імені Т.Г.Шевченка. – Вип. 14. – Серія “Історичні науки”. – № 1. –
Чернігів : ЧДПУ ім. Т.Г. Шевченка, 2002. – С.36-40.
4. «Смеялось время над людьми, Упорно люди храм взводили»: Сборник мате-
риалов по истории украинско-русского рода… – C. 15-17.
5. Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн.6.
– Чернигов: Земская типография, 1874. – С.217 (у дослідженні Філарета дата угоди
помилково зазначена як 1571 р. – І.К.); Лазаревский А.Л. Обозрение Румянцев-
ской описи Малороссии. Вып.1. – Чернигов: Губернская типография, 1866. – С. 45;
Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда. Родина пре-
подобного Антония Печерского. Изд. Общества истории и древностей Российских
при Московском университете. – М. : Университетская типография, 1871. – С.145.
6. Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда… – С. 146.
7. Лазаревский А.Л. Обозрение Румянцевской описи…– С. 145; Милорадович Г.А.
Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда… – С.147-148.
8. Lustracyа Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem,
Kijowskiem leżących // Jablonowski А. Lustracye Krolewszczyzn ziem Ruskich: Wołynia,
Podola i Ukrainy z pierwszej polowy XVII wieku / Żródła dziejowe. – Т.V. – Warszawa : Skład
głowny w ksiegarni Gebethnera i Wolffa, 1877. – S. 86-88, 90-91, 122-123.
9. Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда… – С.151.
10. Lustracyа Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem,
Kijowskiem leżących… – S. 202, 207-208.
11. Російський державний історичний архів у м. Санкт-Петербурзі. Ф.1343. Оп.30.
Ч.2. Спр.3397. Арк.7.
12. Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). Ф.133. Оп.1. Спр.16.
Арк.3-4, 57.
13. Центральний державний історичний архів України у м.Києві, Ф.57. Оп.1.
Спр.6. Арк. 902 – 902 зв.
14. Чернігівський історичний музей ім. В.Тарновського. Ал.330. Арк.57.
15. ДАЧО. Ф.133. Оп.1. Спр.23. Арк.301 зв.
16. ДАЧО. Ф.86. Оп.1. Спр.28. Арк.278.
17. Каманин И.М. Материалы по истории козацкого землевладения (1494-1668)
/ И.М. Каманин // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – 1894. –
Кн. 8. – Отд. ІІІ. – С. 26; Акты об украинной администрации / Архив Юго-Западной
России. – 1907. – Ч. VIII. – Т. V. – С.228.
18. У тексті документу перекручено на “Дулковичі”, але це очевидна помилка
переписувача.
19. Lustracyа Dóbr Króla JMci w województwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem,
Kijowskiem leżących … – S.196.
20. Милорадович Г.А. Любеч в ХVІІІ веке / Г.А. Милорадович // Черниговкие
губернские ведомости. – 1867. – № 883. – С.2
21. «Смеялось время над людьми, Упорно люди храм взводили»: Сборник мате-
риалов по истории украинско-русского рода… – C. 19-23.
22. Там само. – С. 24-25.
23. Там само. – С. 27-42.
24. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – Т.2. (Е-К). – К.: Типо-
графия тов-ва Г.Л. Фронцкевича и К0, 1910. – С.74.
25. «Смеялось время над людьми, Упорно люди храм взводили»: Сборник мате-
риалов по истории украинско-русского рода… – C. 70-80, 91.
26. Там само. – С.8, 323.
27. Там само. – С.115, 116.
28. Там само. – С.323.
29. Там само. – С.255.
30. Там само. – С.255-274.
Жизнь и деятельность Феодосия Углицкого, святителя Черниговского
Оглавление
